Святиня сикхів на пакистанський кордон

Мої враження від Індії вже вляглися і мій блог стає більше нагадувати путівідник для туристів.

Поїхали! А поїхали ми цих вихідних в Амрітсар. Місто розташоване, можна сказати, на кордоні з Пакистаном, а також вважається священим містом сикхів.
Сикхи - така самостійна релігія, яка виникла в Індії, в штаті Пенджаб в середовищі індуїзму і ісламу, але зовсім неподібна до них. Взагалі, цікаво про неї почитати. Всередині міста знаходиться Золотий храм – святиня сикхів. Щоб зайти в храм, потрібно бути босим, з покритою головою і омитими ногами, тому при вході на територію храму є рівчачок з водою, через який кожен повинен пройти. Сам храм стоїть на рукотворному озері і на сонці виблискує так, що аж очі ріже. До реч, кажуть, що той храм покритий сусальним золотом і того золота там аж 100 з лишнім кг!!!. В озері водяться червоні велетенські риби. Також, сикхи в тому озері купаються (чоловіки відкрито, а жінки в спеціальних закритих будках). На території храму діє їдальня де можна будь-кому безкоштовно поїсти (дивіться фотку). А також в храмі постійно співає щось на зразок хору, спочатку я думала, що то запис, поки не натрапила на тих мужичків, що сидять і видають ту музику. Ввечері храм підсвічують, він відбивається у воді, одним словом, по-своєму гарно.

Після відвідин храму ми поїхали до Пакінстанського кордону, дивитись на церемонію закриття воріт на границі. То ще то дійство!!! Ви коли-небудь бачили на кордоні трибуни??? А тут вони є! З обох боків кордону збираються люди і в 6 годині вечора починається церемонія. Спочатку трибуни скандують: «Індустан Ура!» (пакистанці щось таке саме кричать про Пакистан, але індуси своєю кількістю їх натурально глушать), а потім солдати, вдягнуті в дуже смішні наряди ( в індусів на голові червоні гребні, як в когутів, а в пакистанців чорні), починають показуху одні перед одними. Вся церемонія нагадує якийсь ритуал перед боєм: усі рухи дуже різкі, з тупотом і суворими гримасами. Після тієї показухи потихеньку хрест навхрест спускаються прапори, солдати тиснуть один одному руки, брами країн закриваються і все. Церемонія надзвичайно цікава, але приїзджати туди потрібно наперед, щоб зайняти найращі місця. Ми приїхали за годину, поки здали сумки в камеру схову, поки дійшли до трибун, то нам прийшлось буквально продиратись крізь натовп, щоб щось побачити. На щастя, охорона досить лояльно ставиться до іноземців і пустила нас поза огорожу, але наглі туристи мілкими перебіжками пробирались все ближче до кордону. Все-таки ми там перший і останній раз, ГГгГГ.

П.С. Солдати, що беруть участь в тій церемонії, то напевно найвищі індуси, яких я коли не буть зустрічала! Вони і так двохметрові, а ще ті гребні на голові – то ващщєєєє….

Та й таке….