На цих вихідних ми, група з 5 дівчат, вирішили поїхати в Джайпур, столиця Раджстану (штат такий). Навчені різним гірким власним і чужим досвідом, поїздку планували надзвичайно ретельно, але то ніц не помогло)).

Ви коли-небудь грали в квест? Так от… в такий як я, ви ще не грали! Квест називався знайди потяг десь у Делі. Мені деколи здавалося, що голку в скирті сіна легше знайти. А ось і сам опис квесту. Наш потяг мав відправлятись з однієї станцій Делі (їх є три) в 01:40. Приїхали ми на вокзал і вирішили перепитати в касах за потяг, бо на табло не писало з якої платформи він відправляється, на що нам відповіли « А цей потяг на Old Delhi Station сьогодні не приїде, тому що сильні дощі і високий рівень води». Ми підняли кіпіш, нас заспокоїли сказавши, що потяг запізнюється на годину і приїде на станцію Nizamuddin. Приїхали ми на ту станцію, ніяким потягом там навіть не пахне, навіть на табло не виведений. Знову пішли до начальника станції питати де потяг на що він нам відповів «Потяг?? Який потяг? Так він на Old Delhi Station прибуває», знову піднятий кіпіш і він кудись дзвонить, після 40 хв таких дзвінків він нас радо повідомляє, що поїзд приїде на New delhi Station і що він запізнюється, тому ми маємо час туди добратись. На New Delhi Station знову повторився діалог про який поїзд, знову дзвінки і ми майже щасливі, що в Делі тільки три станції. Накінець нам сказали, що наш потяг знайдений і приїде він через 3 години і ми вже було відправились в кімнату відпочинку, як диспетчер щось сказала по хінді і одна індійська парочка, яка також мала щастя їхати тим потягом, встає і кудись іде. Ми запитали куди це вони пішли, на що вони нам відповіли: «Як куди? Сказали, що наш потяг прибуває за п’ять хвилин». Під час пошуку потягу, у нас склалось враження, що тільки нам той потяг і потрібний, ніхто нічого не знає і не спішить взнавати… В результаті, потяг запізнився в Джайпур всього-на-всього на 3 години, і всі наші плани полетіли коту під хвіст.

І все ніби нічого, але на наше щастя, раз в 33 роки на вихідні перепало аж два фестивалі: День народження Інду бога Ганеша і закінчення Рамадану, тому половину прєлєстєй було закрито.

І так, в перший день відвідали:

Мавпячий храм. Сам храм знаходиться на пагорбі, тому до нього потрібно йти, по дорозі зустрічається багато-багато мавп. І все би нічого, як би ті мавпи були не такі розумні. Тільки ти починаєш сунути руку в сумку, так ті мавпи знають,що ти полізла за вгощенням для них і починають на тебе наступати зі всіх сторін. Трох спочатку було страшно, але мавпи не реагують на тебе, якщо не реагувати на них. Деякі мавпи страшенно не люблять фоткатись і при вигляді фотіка починають скалити зуби. А працівники храму цих звірів годують, приносять банани і яблука. Мавпи акуратно беруть прямо з рук, але я таке не ризикувала робити.

Храм на воді. Красива штука, але не більше, ніж щоб зробити 1-2 фотографії, тому що у сам храм заходити не можнаL , та й доступ туди тільки через воду, зв’язку з сушею нема.

От так наш перший день в Джайпурі закінчився і ми поїхали в готель. Готель нам порадили наші друзі які там були, і мушу сказати, що готель дуже хороший: чистий, затишний з приємним персоналом і, взагалі, дуууже хорошим ставленням до туристів і, саме головне, недорогий. Якщо будете їхати в Джайпур – звертайтесь, дам контакти.

Ну а на другий день у нас була програма максимум. Ми мали відвідати все, що не відвідали вчора. Почали ми з:

City palace. Найперша будівля яка була збудована в Джайпурі. Палац сам по собі досить незвичний і звичайно ж дуже великий. Особливо вразила кімната для балів і всяких там світських прийомів.

Jantar Mantar. Це у них така обсерваторія була. Там багато всяких різних великих споруд незрозумілої форми і призначення. Сучасні індуси не знають для чого призначались ці споруди і взагалі, для чого вони. Як на мене, то стародавні індуси або дуууже розумні були, або просто по приколу набудували тих штук і свято вірили, що вони досліджують небо. Також на території цього астрологічного комплексу є сонячний годинник який показує ТОЧНИЙ час, який в різний час дня відрізняється від загальноіндійского від 2 до 45 хвилин. І який він точний?

Hawa Mahal або Палац Вітрів. Напевно, це візитна картка Джайпуру, думаю що про цей палас чув кожен так само як і про Тадж Махал. Ззовні він надзвичайно красивий, а от всередині робити нема чого. Тому всі туди приїжджають для знимки, от так от.

Amber Fort. От це неймовіііірно красива фортеця. В Індії я відвідала купа фортець і всі вони якісь одинакові, але не ця. Вона розташована на пагорбі, до фортеці мощена дорога з каменю, надзвичайно красиві краєвиди, одним словом, як в казці. От там ми найбільше свого часу і провели.

Перед тим як йти на прогулянку в другий день, ми звичайно, виселились з готелю, але всі непотрібні речі залишили на ресепшині, щоб не таскатись з ними. Коли ми ввечері прийшли за речами, то нам в голову прийшла геніальна ідея - подзвонити на вокзал і запитати про потяг додому. Попросили власника, він подзвонив, йому підтвердили, що потяг буде. Приїхали ми на вокзал трошки наперед, почекали нашого потяга, вже час відправки, а потяга нема і на нашій платформі стоїть не наш локомотив. Ми знову злапали начальника залізниці і він видав: « А той поїзд через паводок був скасований». І ніхто, ніде то не написав. Ми знову почали сваритись, виявилось, що той локомотив, який тут стоїть, якраз і їде до Делі, але місць в ньому нема, так що ми знову їхали зайцем. А як їхати зайцем в індійському поїзді я вже розказувала, невесело.

З того всього, на роботу ми в понеділок не прийшли, тому що поїзд запізнився на 4 години.

От так от… чогось мене пригоди люблять )))

Мої враження від Індії вже вляглися і мій блог стає більше нагадувати путівідник для туристів.

Поїхали! А поїхали ми цих вихідних в Амрітсар. Місто розташоване, можна сказати, на кордоні з Пакистаном, а також вважається священим містом сикхів. Сикхи - така самостійна релігія, яка виникла в Індії, в штаті Пенджаб в середовищі індуїзму і ісламу, але зовсім неподібна до них. Взагалі, цікаво про неї почитати. Всередині міста знаходиться Золотий храм – святиня сикхів. Щоб зайти в храм, потрібно бути босим, з покритою головою і омитими ногами, тому при вході на територію храму є рівчачок з водою, через який кожен повинен пройти. Сам храм стоїть на рукотворному озері і на сонці виблискує так, що аж очі ріже. До реч, кажуть, що той храм покритий сусальним золотом і того золота там аж 100 з лишнім кг!!!. В озері водяться червоні велетенські риби. Також, сикхи в тому озері купаються (чоловіки відкрито, а жінки в спеціальних закритих будках). На території храму діє їдальня де можна будь-кому безкоштовно поїсти (дивіться фотку). А також в храмі постійно співає щось на зразок хору, спочатку я думала, що то запис, поки не натрапила на тих мужичків, що сидять і видають ту музику. Ввечері храм підсвічують, він відбивається у воді, одним словом, по-своєму гарно.

Після відвідин храму ми поїхали до Пакінстанського кордону, дивитись на церемонію закриття воріт на границі. То ще то дійство!!! Ви коли-небудь бачили на кордоні трибуни??? А тут вони є! З обох боків кордону збираються люди і в 6 годині вечора починається церемонія. Спочатку трибуни скандують: «Індустан Ура!» (пакистанці щось таке саме кричать про Пакистан, але індуси своєю кількістю їх натурально глушать), а потім солдати, вдягнуті в дуже смішні наряди ( в індусів на голові червоні гребні, як в когутів, а в пакистанців чорні), починають показуху одні перед одними. Вся церемонія нагадує якийсь ритуал перед боєм: усі рухи дуже різкі, з тупотом і суворими гримасами. Після тієї показухи потихеньку хрест навхрест спускаються прапори, солдати тиснуть один одному руки, брами країн закриваються і все. Церемонія надзвичайно цікава, але приїзджати туди потрібно наперед, щоб зайняти найращі місця. Ми приїхали за годину, поки здали сумки в камеру схову, поки дійшли до трибун, то нам прийшлось буквально продиратись крізь натовп, щоб щось побачити. На щастя, охорона досить лояльно ставиться до іноземців і пустила нас поза огорожу, але наглі туристи мілкими перебіжками пробирались все ближче до кордону. Все-таки ми там перший і останній раз, ГГгГГ.

П.С. Солдати, що беруть участь в тій церемонії, то напевно найвищі індуси, яких я коли не буть зустрічала! Вони і так двохметрові, а ще ті гребні на голові – то ващщєєєє….

Та й таке….

Буде що дітям розказати )))))

На минулих вихідних ми вирішили поїхати в Кхаджурао, маленьке містечко за тридевять земель від Делі. Ми туди поперлись, щоб подивитись на всім відомі храми Камасутри.

Наші пригоди почались ще в Делі, при бронюванні квитків. Тут діє наступна система бронювання: якщо ти бронюєш квиток, а місць нема, то з тебе здирають гроші і записуть в лист очікування. Тобто якщо хтось з головного листа відмовляється їхати, то автоматично отримують квиток люди листа очікування. Ми були в такому листі 24 і свято вірили в те, що таки отримаємо свої квитки, тому що пару тижнів перед тим наші знайомі попали в головний список будучи на 59 місці в списку очікування. Чуда не сталось L… Але це не зупинило нас поїхати… Навіть не знаю, як передати ті враження, коли тобі потрібно проїхати 10 годин, вночі, і можна сказати, без квитка. Адреналіну повні штани. І все б було нічого, але я себе знову неважно почувала. Але світ не без добрих людей і один мужик-індус вступив мені своє місце (напевно, я-таки неважно виглядала), а сам цілу дорогу сидів в мене в ногах. На всі мої спроби звільнити ліжко, він мене вкладав назад спати. На ранок ми з тим мужиком розговорились, виявилось, що він їде в сторону тих храмів і запропонував нас підкинути туди, бо за ним приїде цілий автобус, а людей на той автобус аж троє.

Кхаджурао дуже маленьке, чисте, зелене і акуратне містечко. Ми вирішили не брати рішку, а виняйняли собі по велосипеду і поїхали до храмів самі (разом з велосипедом видається карта). Знову знайшлися пригоди на наші голови і хлинув дощ, як з відра. Ми хотіли заховатись в магазині, але за дві хвилини, що ми їхали до магазину, ми промокли до нитки (на фотках це добре видно), тому вирішили не зупитнятись і не гаяти часу. Мушу відмітити, що туристи і так до себе привертають увагу, а мокрі туристи на велосипах - це взагалі цирк для індусів.

Тепер трошки про самі храми. Мені здається, що ажіотажу навколо тих храмів більше, ніж самих храмів. Там дуууже гарно, вражає та вся архітектура, але щось такого супер-пупер незвичайного, я там не бачила. Наслухавшись про цей храм, я думала, що там геть чисто порно ))). Але нє – все пристойно. Все-таки індійське бачення трох відрізняється від євпропейського. Нам протягом прогулянки по тим храмам зустрічались групи з гідами. Оскільки гіди говорять дуже голосно, то нам волею-не волею приходилось підслуховувати. Найбільше мені сподобались такі фрази гідів: «Ось на цій скульптурі зображений акт зоофілії (тиче на скульптуру де по нозі жінки карабкається мавпочка). Ви можете побачити як сексі-мавпа лізе по нозі жінки.» або «Ось це найсексуальніша скульптура в усіх храмах – жінка і скорпіон. Жінка на цій скульптурі символізує сильне бажання». Одним словом, самих сексуальних скульптур я не догнала))). Мало яке жівотноє по мені лізе…. До сих пір я думала, що це нічого не значить…)))Але все-таки якщо будете в Індії, то ті храми варто відвідати, цікаво там ;).

Що саме цікаво, це те, що в тих храмах дууже багато туристів і здебільшого це люди за 40 (та категорія європейців, яка змусила бізнес працювати на себе, а вони спокійно катаються по світу). Так смішно, ти просиш їх, щоб вони тебе сфоткали, а потім протягом дня, при зустрічі, ви весь час усміхаєтесь один одному, питаєте враження, ніби ви старі друзі.

Дорога назад була така сама як і вперед (ми опинились самі перші в списку очікування). Знову спання в двох на одній полці, сидячи і на підлозі. Спочатку мені в голові не вкладалось як можна в потязі спати на підлозі, але потім побачила скільки індусів її собою повтирало… не така вона вже й брудна ))).

І ще два слова про потяг. Цього разу ми їхали в сплячому класі (Sleeper class). Це таке саме як наш плацкарт, але в купе по 6 полок (три поверхи) + 2 бокові.

От такі от пироги J

Чи я дурна, чи лижі не їдуть...

Я все-таки багато чого не розумію в цій країні.

Наприклад, вчора отримала повідомлення від індійського друга: «Відпросіться з роботи раніше, бо на вулиці дощ – попадете в пробку». З роботи ми не відпрошувались і правильно зробили, тому закінчили ми роботу вчасно і ще півгодини чекали на машину. Друг виявився правим, і замість звичних 45 хв, ми добирались до дому 3,5 години. Так роботу ми закінчили в 18.30, дома були в 22.30. От в мене виникає питання: «Де зв'язок між дощем і заторами на дорозі?»

В таку пізню годину магазини не працюють (вони відкриті тільки до 10-ї), а ми такі голодні, що могли з’їсти коня з копитами (це мене полячка таке навчила). Прийшли до дому, хотіли запарити індійської мівіни, так води нема! Коли я запитала чого нема води, відповідь була наступна: « Так дощ на вулиці! Добре, що світло є». Я розумію, була б сильна гроза з вітром, а то просто сильний ДОЩ!!!

Тоді ми швидко побігли в тібетську кухню. Бігли бігом, бо боялися, що не встигнем....і таки б не встигли, якби з нами не було дівчини з Швейцарії, яка вміє говорити тібетською... Вони (працівники) від цього розтанули і погодились пожарити нам картоплю. Так що від голодної смерті ми спаслись...

А ще у них нема зливневої. І коли сильний дощ, то всі вулиці перетворюються в ріки, всі чалапають по кісточки у воді… та я би вмерла)))). Ну Ок, в Делі нема зливневої, бо місто давно будували і забули подумати про таку штуку, але я працюю в спеціальній закритій економічній зоні в Ноіді, яка була збудована не так давно, де купа офісів, а стоків нема.

А ви щось розумієте?

Навіяно спостереженнями за індусами.

Індуси, як на мене, дивна нація. У них ціла купа цікавих робочих місць. Наприклад, я ще ніразу за місяць не відкрила сама двері в магазині – для цього в них є спеціальний мужичок + якщо він бачить, що ти положила в кошик щось важке (наприклад, кілограм картоплі), то він забирає в мене кошик і носить його за мною по магазину, а я тільки кладу в нього товари.

Тепер про взуттєвий магазин. Теж цікавий момент. Коли хочеш поміряти якісь капчики в магазині, то тре тупо сісти і підставити ногу на тебе все вдінуть, защіпнуть і тд, не дай Бог самому нагинатися!!! Взагалі, робота у взуттєвому магазині організована дуже цікаво: ти кажеш продавцю які ти мешта хочеш, він йде до спеціального мікрофона і надиктовує. Склад розташований над магазином, на другому поверсі. В стелі є дірка, звідки вилітають потрібні коробки. Мало того, під діркою весь час стоїть мужик який ті коробки лапає, потім він кричить і питає кому потрібні були такі-то капці і не відносить їх, а запускає через весь зал (!!!), так що в магазині літає пару взуттєвих коробок. Хоч кидають вони ті коробки досить високо, але так страшно, що колись вона залетить тобі в голову, що краще сісти і тикати пальцями на вітрину ))). Ясне діло, що не всі капці, які прилетіли зверху, продались чи підійшли, тому в стелі є ще одна дірка куди ті капці закидуються назад на склад. Ітого, тільки на дірках працює 4 людини + відкривач дверей, взувачі капців, упаковщик (чувак, який складає капці в коробку, а коробку в пакетик) і касир.

В торгових центрах, ти не можеш просто знайти food court, заплатити готівку і поїсти. Потрібно спочатку завести карточку, на карточку треба покласти певну суму грошей, і тільки тією карточкою ти можеш розплатитись. Коню зрозуміло, що вгадати точну суму на, яку ти наїж, дуже важко, тому, якщо в тебе залишились гроші на карточці, то знову йдеш в касу, здаєш карточку, отримуєш гроші. Навіщо така система – ми не знаємо, хоча є пару припущень, одне з них – чимось зайняти індусів.

Ну і про індійський час: 1хв =5хв; 5хв = від 15 до 30 хв; 10хв = може завтра, а ще краще післязавтра. Я вже не говорю про індійське «завтра» і «на цьому тижні».

От так і живемо J

От так швиденько пролетів перший місяць стажування, і я почала переживати, що я не встигну відвідати усі намічені місця і потратити намічені гроші на шмотки ))).

Так от… знову про вихідні.

В вечері в п’ятницю я пішла на підробіток в один ресторан (не офіціанткою, не посудомийкою). Робота моя полягала в тому, щоб смачно безкоштовно поїсти (можна було замовляти все що хоч і напитки також), пофоткатись у футболках з логотипом кафе, отримати 1000 рупій і відправитись на таксі до дому, також за рахунок кафе. Я на такій роботі все життя б працювала!!! Справа в тому, що для індійських кафе вважається дуже престижно, що у них їдять білі люди, особливо дівчата (тому що жінок в Індії взагалі мало, це видно неозброєним оком). Тому вони запрошують стажерів в гості. Маю надію, що це був перший і не останній раз J .

Субота була супер-пупер «весела» цілий день лив дощ, причому такий, що на вулиці було води по коліно, тому у нас весь дім для стажерів дружно храпів в унісон увесь день.

Знову мене вразили індуси. Пішла я в магазин, купила вафлі, стою на касі, а працівник-індус мені ще одні приносить. Я спочатку відмовилась, тип: «дякую, я вже маю одні» думала, що він мені їх впихнути хоче. А то, виявляється, на ті вафлі акція – дві пачки по ціні однієї. Міг би просто промовчати, і все… Я, як нормальна чувіха, прийшла до дому і всім розказала про акцію. Все, більше акційних вафлів і тому магазині нема, «скорость стука – больше звука»))))

В неділю була в Акшардамі (Akshardham). То ще один храм на території Делі. Він дуже «молодий» офіційно був відкритий в 2005 році. Щоб зайти на територію, нічого платити не тре, але ви би знали який там сек*юріті контроль. Та мене так в аеропортах не перевіряли! Сумки більші, ніж гаманець, фотокамери, камери, телефони – все потрібно здати в камеру схову. Потім, тебе обшукують з металошукачами, індійок навіть просять попустити вузлики на сарі. Але там тааак гарно, передати то словами не можливо. Ми ще й вибрались в такий час, що побачили той храм і при світлі, і в темноті з підствіткою. А ще там є купа всяких інтерактивних музеїв і шоу. Так от, ми пішли на водяне шоу (фонтани під музику танцюють). Спочатку шоу почалось з чогось на зразок молитви, а потім таке шоу почалось…хлинув дощ!!! Але дощ був не довгий, а шоу дуже красивим.

Ось так от… вихідні пройшли на славу J

Багато вражень - великий пост :)

З недавнього часу (відколи я працюю на роботі)))), я стала розуміти людей, які страшенно чекають п’ятниці. Тепер - я одна з них.

Ну, що ж… про вихідні: поїхали ми в Старий форт, який розташований в старому Делі. Біля фортеці є озеро з катамаранами на прокат. Прокат катамарана (розрахований на 4 людей) дешевий, як борщ, тому ми вирішили трошки розважитись і взяли собі два таких катамарани. Здорові дівки, а радості було повні штани. Спочатку ми не годні були розібратись як ним рулити, а потім нас побачили люди в інших катамаранах (певно, теж трох дурнуваті) і почали таранити наш катамаран. Так що ми фист розважились, нареготалися, одним словом, життя собі продовжили. В саму фортецю ми не попали, бо половина з нас забули свої паспорти з візами, а без них – дорого (бо як я вже казала в попередніх постах, з візами набагато дешевше). І касир, як на зло, дуже уважний попався, коротш «нє пруха» ))).

Вечером, ми з полячкою пішли за покупками + їй треба було попрасувати деякі речі. В мене відняло мову коли я побачила, що вони прасують вугільними прасками. Хто не знає, що то за праска, то вона на фотці і такими прасували кін. ХІХ-поч. ХХ століття. Вони важкі як зараза! Потім я питала в знайомих індусів, і вони сказали, що дома прасують нормальними прасками, електричними. А ще, тут є така послуга – прасують лахи на вулиці. І ми, як великі пани (бо в нас нема праски), ходимо туди на вулицю і там нам прасують за символічну плату. А ще там само можна здати і в прання, також за символічну плату. Але ми цього не робимо, бо їм не довіряємо, і перемо, як наймички, собі самі.

А в неділю ми поїхали в Агру. Їхали ми сидячим класом (вони так називають, sitting class), це щось на зразок нашої «Червоної рути». Я й раніше помічала в метро, що індуси не дуже заморочуються культурною поведінкою. Наприклад, не випускають людей, які виходять з вагона метро, а тупо пруть собі займати місця у вагоні. От і вчора так само було. Потяг запізнився на 15 хв, під’їхав до платформи, а люди починають на ходу застрибувати і вистрибувати з нього. Як тільки він зупинився, люди, що дурні кинулись залазити у вагони. При цьому, диспетчер весь час щось лепетала на хінді. Побачивши таку реакцію людей, ми, не знали, що думати (може та диспетчер сказала, що поїзд буде стояти тільки 1 хв, чи ще щось таке), кинулись, як індуси, пхатися і собі у вагон. А потім, той потяг стояв ще 15 хвилин. Ну, і питання: «Нашо то було так пхатись?». І така ситуація на кожній зупинці. Ще пару таких поїздок в «сидячому класі» і я зможу грати в регбі, підготовка що треба! А ще індійські мужчини, можуть встати і втикати на тебе всю дорогу в поїзді. Так не комфортно…не знаєш куди політися. Ну, про поїзд досить, тепер про Агру.

В Агрі є дві пам’ятки: Агра форт і Тадж Махал. Спочаку всіх туристів везуть в Тадж МАхал і роблять величезну помилку, тому, що після того wawчіка в Тадж Махалі (3 години ходиш навкруги тої будівлі з відкритим писком), той Агра Форт – коробка-коробкою і ніц цікавого… Ну а Тадж Махал дуууже гарний, заходиш на територію і тобі не віриться, що ти бачиш це в живу, а не на відкритках і фотографіях.

Незважаючи на труднощі з потягом, спекою (тепер в мене загар: окуляри-футболочка-шорти, ггг), я зовсім не жалію, що туди поїхала, задоволена, як слон. Правда, квиток в Тадж Махал страшенно дорогий, бізнес віза там не діє (в ціну квитка ще входить сумочка з маленькою бутилочкою водички і бахілами, які потрібно вдівати на ноги, коли заходиш в Тадж.)

До речі, скажу ще, ми коли приїхали в Агру, то винайняли мото-рікшу на цілий день. Це дуже допомогло, бо ми мали і водія, і перекладача, і гіда…Треба поміняти гроші – відвіз, захотіли поїсти – запитав яку кухню ми хочемо, і туди відвіз. І так цілий день возив куди нам було треба, чекав поки ми їли, і ще підказував як уникнути шахраїв, де і що тре зробити щоб скоріше було, коротш, «вищий клас».

А ще там на залізничних станціях живуть мавпи, але вони фотографуватися не хочуть, як бачать камеру, зразу підбирають своїх дітей і тікають. Дітей вони собі на пузо чіпають і там та малеча догори дригом висить, дуже смішно виглядає.

На разі все J. Сподіваюсь ви осилили :)